Російська Північ.

0 Comments

Протяжність доріг загального користування Комі становила 7659 кілометрів. Територією Республіки проходить лише одна федеральна траса — «В’ятка», вона йде з Кірова і закінчується в столиці регіону — Сиктивкарі, її довжина в республіці 283,6 кілометра. Дорога регіонального значення налічується 4,8 тис. км, з яких 3,4 тис. км — це «колишній асфальт». Решта – це літники та зимники.

Ми заїхали в Комі з південно-західної сторони з Архангельської області неподалік повороту на Сиктивкар і поїхали цією дорогою на північ через Емву, Ухту в Усинськ. Назад ми поверталися вже через Сиктивкар та Кіров.

Сьогодні 234 населені пункти в республіці не мають цілорічного зв’язку дорогами з твердим покриттям. Тобто земляні дороги. Зрозуміло, що весна, осінь, якщо дощове літо, це колії навіть на повнопривідному джипі проїхати неможливо.

Натомість красиво, ми навіть зупинилися зробити фотографії із квадрокоптера нашої дороги через ці нескінченні ліси.

Я подорожував Комі влітку Усть-Куломським і Троїцько-Печорським районами на автомобілі і ці дороги витрусили всю душу, у мене виникло відчуття, що доріг в Комі крім однієї взагалі немає — це були або грунтовки, або дірявий асфальт, який укладали ще при Союзі.

Подорожувати взимку — зовсім інша річ. У цей час року створюється повне відчуття, що постійно їдеш по зимниках, бо дорожнє полотно проглядається рідко. А якщо є ями, то вони вирівнюються білим асфальтом.

А все тому, що за весь день шляху з самого ранку до пізньої ночі ми зустріли на найдовшій дорозі через всю республіку лише кілька одиниць снігоприбиральної техніки. Зрозуміло, толку від цього було мало.

Зрозуміло, аварійність на таких дорогах висока, тому не рекомендую їхати сюди на старій і поганій гумі, та й гнати не варто.

Власне, із Сиктивкара до другого за величиною міста в регіоні дорога була в кращому разі така.

В Ухті сніг теж не люблять чистити, чекають на весну, коли сам розтане.

Ну це ще гаразд, з Ухти до Усинського району снігоприбиральної техніки не було взагалі. Тут, до речі, взагалі залишається загадкою, якою дорогою ми їхали — асфальт або укочена ґрунтовка.

Чим далі на північ, тим менше населених пунктів, зустрічного транспорту та заправок. Остання заправка газом була в Ухті, далі судячи з карти ще одна-єдина мала бути в Печорі, але не факт, що вона там була. Ми проїжджали її надто пізно, щоб заїхати туди, довелося б робити великий гачок і ми не витрачали на цей час.

І тут на нас чекав нежданчик — недобудований міст

Понтонна переправа

І зимник, про існування якого я раніше не знав, і у звітах не читав. І що це зимник, стало зрозуміло не одразу, просто він мені дуже нагадав ті зимники, на яких я їздив у Якутії, а на зустріч мені зустрілися мужики, які уточнили цей момент.

Далі льодова переправа через річку Печора до селища Усть-Уса. І якщо в Усть-Лижі ще видно якийсь рух будівництва мосту (не знаю як влітку, будується чи ні), але через Печору поки навіть і натяку немає, тому відчуваю, цю ділянку закінчать не скоро.

Від Печори до селища йде таке гарне піднесення, для легковиків воно безпроблемне, а ось для вантажівок і фур може викликати труднощі, тому внизу завжди чергує такий ось Краз, який допомагає витягти за певну суму.

Розвилка на Харьягу — селище вахтовиків, там розташовується Харьягінське нафтове родовище — одне з найбільших у Росії. Ми цією дорогою ще поїдемо, розповім у наступних постах, а ми звернули на Усинськ — центр найбільшого в республіці нафтовидобувного району.

До Усинська вже йде добрий асфальт, усе почищено і дорогу освітлюють ліхтарі. Дивно, що це місце по суті як на острові, куди машиною можна доїхати лише взимку три місяці на рік.


My blog | Російська Північ. Які дороги чекають на автомандрівників, якщо захочеться взимку проїхати через всю Республіку Комі | tourist |

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *