Коканд, кордон із Таджикистаном

0 Comments

Сьогодні треба було перетнути новий кордон — між Узбекистаном та Таджикистаном. Кордон не простий. Відносини між цими двома країнами не найкращі, і тому вони не пропускають один одного. Як віднесуться до того, що ми хочемо перетнути практично закритий кордон, не було до кінця зрозумілим.

Ґрунтовно «поснідали» залишками вчорашнього плову з Андіжана. Залишків було так багато, що ми знову об’їлися. Ігор приїхав за ключами рівно о 10, як і обіцяв. Але замість того, щоб розрахуватися та розпрощатися, ми довго розмовляли про особливості країни, а потім Ігор вирішив провести нам містом невелику екскурсію.

Ігор народився і виріс у Фергані. Мама у нього російська, тато узбек. Після розвалу Радянського Союзу тата, як і всіх узбеків, одружених з російськими жінками, розвели і одружили зі своєю. Мама поїхала до Росії, а Ігор залишився у місті та вважає себе російським. Говорить теж російською мовою, а узбецький не вчить принципово, може сказати лише кілька фраз.

Ігор розповів, що ще десяток років тому майже всі вулиці та парки Фергани були засаджені гіллястими чинарами. Дерева дуже високі, крони широко розпускаються і затуляють від палючого сонця всіх перехожих. Деревина чинар має рожевий колір, і під приводом реконструкції парків і вулиць всі дерева попилили (і продали в Арабські Емірати для виробництва паркету), а вулиці засадили невеликими деревами, які не факт що приживуться в 40 градусну спеку.

Режим у країні диктаторський, свободи слова немає. За критику на адресу президента можна потрапити до в’язниці, тому Ігор просив не писати, хто він і де працює, інакше служба безпеки швидко його вирахує і в кращому разі посадить, у гіршому розстріляють. Майже всі таксисти працюють на СБ, тому з ними не радить вести діалоги про політику. Ніхто ніколи не скаже відкрито погано про президента та його роботу. 5 років тому в Андижані були хвилювання, в яких взяли участь американські підбурювачі, Карімов наказав стріляти в бунтівників. З того часу невдоволення ніде не було, а американську базу швидко прикрили. З іншого боку, в Узбекистані дуже спокійно, знову ж таки якщо врахувати сусідство з Пакистаном та Афганістаном. Завдяки жорсткій системі до країни не потрапити терористам і немає поширення ісламу. За викрадення автомобіля дають 15 років, тому мало хто ризикує привласнити чуже. Політику Путіна узбеки поважають і хочуть співпрацювати з Росією (і не дивно, адже більшість населення у нас працювали чи працюють зараз). Ми розповіли йому про подальші плани проїхати Бухару, Самарканд та Ташкент, Ігор порадив на екскурсіях видавати себе на громадян Узбекистану, таким чином квитки коштуватимуть для нас в 2-3 рази дешевше. Також порадив заздалегідь набрати місцеву валюту на чорному ринку, щоб не було спокуси міняти у тих містах і не нарватися на поліцію. Ще один лайфхак, який він нам порадив із готелями. Як я вже писав, вартість готелю для громадян дуже дешева, а для не громадян майже вчетверо вища, причому вартість пишуть у доларах. Цей долар прив’язаний до офіційного курсу банку, який майже вдвічі менший за курс чорного ринку. Потрібно просто попросити адміністратора готелю перерахувати долари у суми, він це може зробити лише за офіційним курсом. Таким чином, ви практично в 2 рази офіційно знизите витрати на проживання.

Ще Ігор допоміг знайти якісні сувеніри на базарі — магнітики та тарілки з глини, потім запросив до свого офісу, напоїв нас чаєм з усякими солодощами, зателефонував міняйлам, які прийшли та принесли місцеву валюту, дав користуватися інтернетом, який так непросто знайти в Узбекистані та проводив до таксі ціна в Коканд |

З Фергани до Коканда їхати 85 км, домовилися по 7000 сум з особи (трохи менше 100 рублів), по дорозі ще попросили зупинитися біля арки на виїзді з Фергани, яку ви можете побачити на самому верху посту, та у місті Ріштані, яке відоме як найбільший у Центральній Азії центр із виробництва кераміки. Там ми природно затарилися справжніми узбецькими сувенірами. Дорогою з таксистом майже не розмовляли, як і порадив Ігор.

Спочатку планів на прогулянки в Коканді ми не мали. Також не було і якоїсь інформації про це місто. Хотілося забігти на базар купити місцеві прикраси для подарунка додому, перекусити та рушити далі у бік кордону доки не стемніло. Швиденько пробіглися базаром і купили дуже гарні східні сережки, сіли в автобус і розмовляли з хлопцем, який віз нас на базар, а зараз мабуть їхав уже додому як пасажир. Запитав звідки ми, розповів, що теж жив і працював у Росії, але потім сім’я – діти та дружина не дозволяє їхати. Розповів, що у Коканде можна побачити палац останнього правителя Кокандського ханства Худояр-хана (це трохи змінили плани на день) і запропонував піти до нього в гості, від чого відмовилися, т.к. час піджимало, а ще цілий палац розглядати)))

За що я люблю самостійні подорожі, то це за такі сюрпризи. Палац виявився досить великий та дуже красивий із зовнішнього боку. Нині там знаходився краєзнавчий музей. Ми його теж відвідали, видавши себе за жителів Фергани і отримавши гарну знижку) Підкріпившись культурно, не забули підкріпити і наше тіло, бо дорога була ще довгою.

Прямої дороги до кордону немає, це й природно… ніхто з місцевих її перетинає. Доїхали до містечка під назвою Бешарик, а далі знайшли ще одного Дамаса, водія якого попросили докинути до прохідного пункту. Вже майже стемніло, нас висадили неподалік КПП, швидко розвернулися і поїхали. Вигляд КПП, майже повна відсутність освітлення, крім однієї лампочки, і зарослий чагарником асфальт вселяли ідею, що тут давно вже ніхто не був. А назад відступати було вже нікуди.

Дорога з Фергани до Коканду

Базар Коканда

Коканд, площа в центрі міста для свят.

Палац Худояр-Хана


My blog | Коканд, кордон із Таджикистаном | tourist |

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *